Право на доступ до недержавного врегулювання спорів у загальноєвропейському правопорядку: відправна точка для гармонізації підходів до державного та недержавного врегулювання спорів в Україні

Автор(и)

  • Vasyl Marmazov Київський університет права НАН України, Україна
  • Pavlo Pushkar Департамент виконання рішень ЄСПЛ Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи, Україна

DOI:

https://doi.org/10.18523/2617-2607.2021.7.33-43

Ключові слова:

альтернативні способи вирішення спорів, доступ до правосуддя, право на справедливий суд, права людини, досудове врегулювання, вирішення конфліктів, медіація

Анотація

В українській правовій думці право доступу до правосуддя традиційно розумілося лише як право доступу до державного суду або ж до державних чи контрольованих державою процедур урегулювання спорів. Однією з причин такого розуміння є те, що недержавне або ж неконтрольоване державою врегулювання спору не дозволялося в радянські часи. Недержавне врегулювання спорів у його традиційних формах також залишалося поза увагою в дорадянські часи і не знаходило свого місця серед доступних схем та інструментів урегулювання спорів. Більше того, розуміння того, що правосуддя для сторін спору має залишатися тільки в державній монополії, набуло поширення з 1996 року. Прийняття Конституції України дещо викривило підхід до врегулювання конфліктів, відводячи головну роль державним судам. Зокрема, суди мають безпосередню юрисдикцію над будь-яким спором, а процедури досудового врегулювання спору стали непотрібними, навіть ті, які залишалися чинними, наприклад, комісії по трудових спорах. Таким чином, традиційний історичний підхід до подання спорів на розгляд судді у винятковому випадку, коли їх неможливо було вирішити за допомогою альтернативних способів, у тому числі засобами медіації, арбітражу чи із залученням третіх осіб, поступово зник. Однак альтернативне вирішення спорів частково повертається нині в межах судової реформи та реформування системи врегулювання спорів. Ця реформа ще далека від завершення, а може, ще навіть і не почалася. Новий підхід до врегулювання спорів, спрямований на відхід від принципу державної монополії на вирішення спорів, поки що не закріпився у свідомості правників, державних службовців, суддів, працівників правоохоронних органів чи політиків в Україні. У статті наголошується на важливості врахування під час змін ширшої європейської перспективи. Така перспектива стосується не лише теоретичних і практичних переваг недержавного врегулювання спорів, але й передбачає, що система недержавного та альтернативного вирішення спорів – це міжнародне зобов’язання в наднаціональному правовому порядку Європейського Союзу. Таке зобов’язання посідає чільне місце і в системі права Ради Європи. Обидві системи мають широкий набір підходів, побудованих на рекомендаційних нормах м’якого права, на принципах права, які формуються судовою практикою Європейського суду з прав людини. Цей підхід передбачає, що альтернативні способи вирішення спорів, зокрема арбітраж, не суперечать принципам прав людини щодо справедливого судочинства. Навіть навпаки, вони стануть кориcним інструментом вирішення конфліктів для будь-якого сучасного європейського суспільства, побудованого на принципах поваги до верховенства права.

Біографії авторів

Vasyl Marmazov, Київський університет права НАН України

Мармазов Василь Євгенович – кандидат юридичних наук, професор кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Київського університету права НАН України, міжнародний арбітр

Pavlo Pushkar , Департамент виконання рішень ЄСПЛ Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи

Пушкар Павло Валентинович – кандидат юридичних наук, керівник відділу Департаменту виконання рішень ЄСПЛ Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи

Посилання

  1. I. Academic literature
  2. Branson, David. “IBA Rules of Ethics for International Arbitrators.”International Business Lawyer 3, no. 1 (September 1987): 335. Cambridge Advanced Learners’ Dictionary. 2nd ed. Cambridge University Press, 2004.
  3. Compact Oxford English Dictionary of Current English. 3rd ed. Oxford University Press, 2005.
  4. Donahey, M. Scott. “The Independence and Neutrality of Arbitrators.”Journal of International Arbitration 9, no. 4 (1992): 31–42.
  5. Gaillard, Emmanuel and John Savage, eds. Fouchard Gaillard Goldman On International Commercial Arbitration. Kluwer Law International, 1999.
  6. Kelly, Amelia. “Human Rights and Arbitration: A discussion between the President of the European Court of Human Rights and Neil Kaplan.” Kluwer Arbitration Blog. November 30, 2020. http://arbitrationblog.kluwerarbitration.com/2020/11/30/human-rights-and arbitration-a-discussion-between-the-president-of-the-european-court-of-human-rights-and-neil-kaplan/
  7. Koch, Christopher. “Standards and Procedures for Disqualifying Arbitrators.” Journal of International Arbitration 20, no. 4 (2003): 325–353.
  8. Landau, Toby. “Composition and Establishment of the Tribunal.”Am Rev. Int’l Arb. 9 (1998): 45–106.
  9. Letnar Cernic, Jernej. “Emerging Fair Trial Guarantees Before the Court of Arbitration for Sport.” European Society of International Law, 10th Anniversary Conference, Vienna, 4-6 September 2014, Conference Paper No. 9/2014. (September 4, 2014). http://dx.doi.org/10.2139/ssrn.2546183
  10. McGregor, Lorna. “Alternative Dispute Resolution and Human Rights: Developing a Rights-Based Approach through the ECHR.” European Journal of International Law 26, Issue 3 (August 2015): 607–34. https://doi.org/10.1093/ejil/chv039
  11. Orlandi, Chiara Giovannucci. “Ethics for International Arbitrators.”UMKC L. Rev. 67 (1998): 93.
  12. II. International legal instruments of relevance
  13. IBA Guidelines on Conflict of Interest in International Arbitration (Approved on 22 May 2004 by the Council of the International Bar Association, 2004).
  14. Directive 2009/22/EC on injunctions for the protection of consumers’ interests.
  15. Directive 2013/11/EU of 21 May 2013 on alternative dispute resolution for consumer disputes. https://www.europarl.europa.eu/ factsheets/en/sheet/47/consumer-protection-measures
  16. Handbook on European law relating to access to justice. European Union Agency for Fundamental Rights and Council of Europe. (2016).
  17. Recommendation 98/257/EC, Decision 20/2004/EC and Council Resolution 2000/C 155/01 of 25 May 2000 lay down the principles to be followed in ADR proceedings, aimed at guaranteeing the individual consumer cheaper and faster remedies.
  18. Regulation (EU) No 524/2013 of 21 May 2013 on online dispute resolution. https://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/NIM/?uri=celex:32013L0011
  19. Summary of Recent Changes to the Code of Ethics for Arbitrators in Commercial Disputes. American Arbitration Association, 2004.
  20. III. Case-law of the European Court of Human Rights (available in the HUDOC database) and other relevant cases
  21. Axelsson and Others v. Sweden (decision of the Commission), no. 11960/86, 13 July 1990.
  22. Bramelid and Malmström v. Sweden (dec.), nos. 8588/79 and 8589/79, 12 December 1983, D.R. 38, p. 38.
  23. Deweer v. Belgium, judgment of 27 February 1980, Series A no. 35, p. 25, § 49.
  24. Eiffage S.A. and Others v. Switzerland (dec.), 1742/05, 15 September 2009.
  25. Håkansson and Sturesson v. Sweden, judgment of 21 February 1990, Series A no. 171, pp. 20-21, §§ 66-67.
  26. Håkansson and Sturesson v. Sweden, 21 February 1990, § 66, Series A no. 171‑A.
  27. Klausecker v. Germany (dec.), no. 415/07, 6 January 2015.
  28. Liuksila v. Finland (dec.), no. 13224/05, 16 June 2009.
  29. Lundgren v. Sweden, decision of the Commission of 17 May 1995, no. 22506/93.
  30. Morelite Construction Corporation v. New York City District Council Carpenters Benefit Funds, 748 F. 2d 79.
  31. Nordstrom-Janzon and Nordstrom Lehtinen v. The Netherlands, Decision of the Commission’s Second Chamber, no. 28101/95, 27 November 1996.
  32. Nordström-Janzon and Nordström-Lehtinen v. the Netherlands (dec.), 27 November 1996, D.R. 87-A, pp. 115–116.
  33. Osmo Suovaniemi and Others v. Finland (dec.), 31737/96, 23 February 1999.
  34. Pfeifer and Plankl v. Austria, judgment of 25 February 1992, Series A no. 227, p. 16–17, § 37.
  35. Pastore v. Italy (dec.), no. 46483/99, 25 May 1999.
  36. Regent Company v. Ukraine, judgment of 3 April 2008, § 54, http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-85681.
  37. Riza v. Turkey, nos. 30226/10, 5506/16 and Others, judgment of 28 January 2020, http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-200548.
  38. Schuler-Zgraggen v. Switzerland, 24 June 1993, § 58, Series A no. 263).
  39. Suda v. the Czech Republic, no. 1643/06, 28 October 2010, Information Note 134.
  40. Suovaniemi and Others v. Finland (dec.), no. 31737/96, 23 February 1999.
  41. Süssmann and Stieler v. Germany, no. 20024/92, decision (partial) of the Commission’s Plenary of 8 September 1993.
  42. Tabbane v. Switzerland (dec.) - 41069/12, Decision 1.3.2016 [Section III], http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-11120.
  43. Transado-Transportes Fluviais do Sado, S.A. v. Portugal (dec.), no. 35943/02, 16 December 2003.
  44. Zamet-Budowa Maszyn Spolka Akcyjna v. Poland (dec.), § 28, no. 1485/11, 25 August 2015.

##submission.downloads##

Опубліковано

2021-07-20

Як цитувати

Marmazov, V. ., & Pushkar , P. . (2021). Право на доступ до недержавного врегулювання спорів у загальноєвропейському правопорядку: відправна точка для гармонізації підходів до державного та недержавного врегулювання спорів в Україні. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки, 7, 33–43. https://doi.org/10.18523/2617-2607.2021.7.33-43

Номер

Том 7 (2021): Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки

Розділ

Статті

Ліцензія

Авторське право (c) 2021 Vasyl Marmazov, Pavlo Pushkar

Creative Commons License

Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License.

Автори зберігають за собою авторські права на твір на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International License, котра дозволяє іншим особам вільно поширювати опублікований твір з обов’язковим посиланням на його авторів та його першу публікацію в цьому журналі.

Автори мають право укладати самостійні додаткові угоди щодо неексклюзивного поширення твору в тому вигляді, в якому його було опубліковано в журналі (наприклад, розміщувати роботу в електронному репозитарії установи або публікувати у складі монографії), за умови збереження посилання на його першу публікацію.

Політика журналу дозволяє розміщення авторами в мережі Інтернет (наприклад, у репозитаріях установ або на особистих веб-сайтах) рукопису роботи, як до подання його до редакції, так і під час його редакційного опрацювання, оскільки це сприяє виникненню продуктивної наукової дискусії та позитивно позначається на оперативності та динаміці цитування опублікованої роботи (див. The Effect of Open Access).