Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки

Національна система захисту прав людини: місце Конституційного Суду України

Роман Мартинюк, Олексій Дацюк, Тетяна Хомич — ср, 06 тра 2026 00:00:00 +0300

У низці принципових моментів закріплення інституту контрасигнатури в Конституції України не відповідає критеріям організації державної влади у змішаній республіці й настільки фрагментарне, що уможливлює його умисне законодавче спотворення. Конституція України не встановлює ні вимоги скріплення підписами членів Кабінету Міністрів України відповідних актів Президента України як умови набрання ними чинності, ні права Прем’єр-міністра України і профільного міністра на відмову в контрасигнації. Окремою серйозною проблемою є визначення в Основному Законі України об’єкта контрасигнації. Беручи до уваги те засадниче положення, що в змішаній республіці об’єктом контрасигнації повинні бути акти президента, реалізацію яких забезпечує уряд, очевидно, що визначене Конституцією України коло актів Президента України, які скріплюють підписами Прем’єр-міністр України та профільний міністр, безпідставно звужене.

Проблеми, якими позначені регламентація інституту контрасигнатури в Конституції України та практика реалізації відповідних конституційних положень, зумовлюють потребу дослідити теоретичні засади та сучасну практику контрасигнації актів президента членами уряду, з’ясувати сенс і цілі контрасигнації актів президента залежно від прийнятої форми правління, проаналізувати усталені риси конституційного закріплення інституту контрасигнатури в сучасних республіках, визначити критерій вибору кола актів президента, що потребують контрасигнації у змішаній республіці.

Методологічну основу дослідження становить низка загальнонаукових і спеціально-юридичних методів, застосованих з урахуванням особливостей змішаної республіканської форми правління та українського конституційного контексту.

У роботі використано діалектичний метод для з’ясування генези інституту контрасигнатури ‒ від середньовічної європейської практики до його трансформації в умовах парламентарної і змішаної республік. Системний підхід дав змогу розглянути контрасигнацію актів Президента України як елемент системи стримувань і противаг у взаємовідносинах Президента України та Кабінету Міністрів України. За допомогою юридико-догматичного методу здійснено тлумачення конституційних норм, зокрема положень ч. 4 ст. 106 Конституції України, а також виявлено прогалини й доктринальні помилки в конституційному закріпленні інституту контрасигнатури.

Формально-юридичний аналіз застосовано для дослідження чинного конституційного законодавства в частині визначення правової природи, обсягу та наслідків контрасигнації актів Президента України. Це дало змогу оцінити практику контрасигнації актів Президента України, визначити спричинені її вадами ризики.

Порівняльно-правовий метод використано з метою зіставлення української конституційної моделі інституту контрасигнатури з відповідним досвідом інших європейських держав. Це дозволило визначити особливості контрасигнації актів президента в парламентарних та змішаних республіках, а також оцінити відповідність закріплення в Конституції України інституту контрасигнатури загальноєвропейським конституційним стандартам.

У дослідженні також застосовано історико-правовий метод для аналізу еволюції інституту контрасигнатури та з’ясування його первинного функціонального призначення.

Використання згаданих методів дало змогу сформулювати пропозиції щодо вдосконалення конституційного регулювання процедури контрасигнації актів Президента України.

Аргументовано, що принциповими моментами перегляду ч. 4 ст. 106 Конституції України повинні бути закріплення вимоги підписання актів Президента України Прем’єр-міністром України та профільним міністром як умови набрання цими актами чинності, безпосередня конституційна фіксація права членів Кабінету Міністрів України на вмотивовану відмову від контрасигнації актів Президента України та розширення об’єкта контрасигнації відповідно до прийнятого в змішаній республіці критерію.

Наукове значення дослідження полягає в переосмисленні правової природи інституту контрасигнатури в умовах змішаної республіканської форми правління та уточненні його місця в системі стримувань і противаг. Робота поглиблює розуміння контрасигнатури як інструменту взаємодії та співвідповідальності Президента України і Кабінету Міністрів України, спростовує поширені формально-технічні трактування інституту контрасигнатури та обґрунтовує необхідність його системного конституційного врегулювання. Сформульовані в роботі висновки і пропозиції можуть бути використані в подальших дослідженнях проблем контрасигнації актів Президента України членами Кабінету Міністрів України.

Правова природа корпоративного договору

Микола Стеценко — ср, 06 тра 2026 00:00:00 +0300

Реформа корпоративного законодавства у 2017-2018 рр. стала поштовхом для поширеного застосування корпоративного договору в Україні. Хоча раніше українські інвестори стикалися з корпоративними договорами на іноземному рівні, в правовому полі України не було практики застосування корпоративного договору, а тому його природа та місце в системі права України глибоко не досліджувалось.

Після згаданих змін в законодавстві України українські вчені здійснили низку досліджень щодо корпоративних договорів, які переважно пропонують бачення корпоративного договору як господарсько-правового інструменту регулювання корпоративних правовідносин. Автори цих досліджень ставлять питання щодо предмета, складу сторін, строку дії та обсягу прав за корпоративним договором. Нерідко ставиться під сумнів здатність корпоративного договору регулювати корпоративні відносини, які прямо врегульовані імперативними нормами законодавства.

Автор цієї статті пропонує дослідження природи корпоративного договору з цивільно-правової точки зору, що передбачає аналіз його мети, цілей, об’єкту, предмету, сторін, структури та системи правовідносин навколо корпоративного договору. Метою статті є розгляд дискусійних питань природи та функціонування корпоративного договору задля подальшого ефективного використання корпоративних договорів у правозастосовній практиці.

Автор проаналізував сучасні наукові дослідження українських та іноземних вчених з цієї проблематики та пропонує розглядати корпоративний договір як інструмент зобов’язального права, що регулюється нормами Цивільного кодексу України з особливостями, передбаченими корпоративним законодавством України. Об’єктом такого договору є корпоративні права як один із видів речей за цивільним правом України, які в свою чергу складаються із сукупності правомочностей учасника товариства. Такий цивілістичний підхід прибирає дилему співвідношення імперативних норм закону та статуту з положеннями корпоративного договору, адже цивільне право України передбачає свободу договору та свободу володіння, користування та розпоряджання майном на розсуд його власника.

На думку автора, предметом корпоративного договору є реалізація корпоративних прав учасника(ів) товариства відповідно до положень договору, а саме вільне волевиявлення учасника товариства як власника корпоративних прав щодо володіння, користування та розпоряджання такими правами відповідно до домовленостей сторін договору. Сторонами корпоративного договору можуть бути не лише учасники товариства, але й саме товариство та треті особи. Строк дії такого договору зазвичай обмежений періодом, поки сторона(и) договору є учасниками товариства. Зміст корпоративного договору зводиться до положень про корпоративне управління, відчуження часток, вирішення конфліктних ситуацій та допоміжних положень. До системи взаємовідносин навколо корпоративного договору входять також інструменти забезпечення, а саме безвідклична довіреність, особиста порука бенефіціарних власників та застава часток. Корпоративний договір зазвичай укладається разом із договором купівлі-продажу часток, що оформлює придбання інвестором частки в статутному капіталі товариства.

Застосування принципу пропорційності під час звернення стягнення на житло боржника

Денис Іщенко — ср, 06 тра 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено питанню встановлених законодавчих критеріїв, які дозволяють звертати стягнення на єдине житло боржника під час здійснення виконавчого провадження. Звернено увагу, що Конституція України, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Цивільний кодекс України передбачають випадки позбавлення права власності, зокрема на житло. Проаналізовано наявний критерій, який дозволяє звертати стягнення на єдине житло боржника, проаналізовано його розвиток протягом останнього десятиліття та констатовано, що він встановлює занадто малий поріг суми боргу, за якого дозволено звертати стягнення на єдине житло боржника. На конкретному прикладі проаналізований можливий розвиток подій у разі звернення стягнення на житло боржник за наявності боргу і відносно невеликій сумі. Запропоновано застосовувати принцип пропорційності під час вирішення питання про звернення стягнення на житло боржника, а саме, орієнтуватися на лише на суму боргу, а й на інші обставини та на ймовірність задоволення вимог стягувача за таких обставин.

Типові слідчі ситуації та напрями їх вирішення під час розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із незаконним обігом переносної ствольної вогнепальної зброї та бойових припасів до неї

Владислав Галицький — ср, 06 тра 2026 00:00:00 +0300

Стаття містить аналіз актуальної проблематики ефективного розслідування злочинів, пов’язаних із незаконним обігом вогнепальної зброї. Автор досліджує концепцію слідчої та типової слідчої ситуації, узагальнює позиції українських науковців, пропонує власне визначення, яке підкреслює прикладний характер поняття та його залежність від наявної у слідчого інформації. Особливу увагу приділено класифікації типових слідчих ситуацій у справах про незаконний обіг зброї, їх динаміці, інформаційній наповненості, а також визначенню оптимальних тактичних дій слідчого на основі контексту виявлення зброї. Описано шість основних типових слідчих ситуацій, для кожної з яких наведено алгоритми слідчих дій, обґрунтовано призначення судових експертиз та їхнє практичне значення для встановлення обставин злочину. Автор наголошує, що застосування типових слідчих ситуацій сприяє оптимізації тактики розслідування, зменшенню процесуальних помилок і підвищенню ефективності збирання доказів. З огляду на зазначене дослідження є важливим для розвитку криміналістичної теорії та практики досудового розслідування злочинів, пов’язаних із незаконним обігом зброї.

Конституціоналізм і війна: від воєнного стану до «миру» через перехідний період

Максим Сергійович Бондар — пт, 01 тра 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню трансформацій концепції конституціоналізму в умовах екстраординарних ситуацій, зокрема воєнного стану. Показано, що конституціоналізм не може розглядатися як статична конструкція, оскільки він є динамічною системою цінностей, принципів, інститутів і процедур, яка здатна реагувати на кризові виклики та виконувати роль світоглядного орієнтира. Визначено, що до ядра принципів конституціоналізму можуть належати народовладдя, верховенство права, права людини, незалежний та постійно діючий суд, а також суспільна безпека і стабільність, державність. В умовах екстраординарних ситуацій може відбуватися зміна акцентів (відносного значення) цих принципів: зосереджується увага на суспільній безпеці, стабільності та збереженні державності, тоді як окремі права людини зазнають обмежень, а принципи верховенства права відповідно до документів Венеційської комісії застосовується з урахуванням такої екстраординарності.

Методологічною основою дослідження виступає аксіологічний підхід, який дозволяє обґрунтувати відносність значення принципів у різних соціально-політичних обставинах. Автор доводить, що в умовах екстраординарних ситуацій кожен принцип проходить перевірку на «важливість», проте після подолання їх наслідків відбувається зміна відповідних акцентів (відносного значення), яка існувала до виникнення екстраординарних ситуацій. У цьому контексті запропоновано концепт правового режиму перехідного періоду як особливого механізму, спрямованого на поступове повернення до звичного конституційного правопорядку. Основним завданням такого режиму є усунення наслідків війни (екстраординарної ситуації) та створення умов для повернення до звичайного (ординарного) значення принципів верховенства права, народовладдя та прав людини, суспільної безпеки та стабільності, державності.

Як висновок, конституціоналізм зберігає власну ідентичність навіть у найбільш екстремальних кризових умовах. Його життєздатність полягає в можливості адаптуватися до нових викликів, не втрачаючи ключової ідеї – влада завжди має залишатися зв’язаною правом.

Розмежування права на публічне і приватне: pros та cons

Владислав Барильченко — ср, 06 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті розглянуто питання розмежування права на публічне і приватне, що з огляду на постійний розвиток суспільного життя та самого права є актуальним питанням на сьогодні. Окрему увагу у статті присвячено історичному розвитку поглядів та підходів на поділ права, що існували з часів Стародавнього Риму та Стародавньої Греції і до сьогодні. Встановлено, що концептуальне оформлення таких ідей розпочалося лише з XVI ст, натомість самі терміни «публічне право» та «приватне право» почали використовуватися у сучасному сенсі з XIX ст.

Розглянуто підходи до розмежування права, викладені у працях науковців, та їхні думки щодо потреб такого розмежування. На основі опрацьованого матеріалу виділено основні критерії для такого розмежування: природа зобов’язання, наявність владного елементу та критерій інтересу. Автором запропоновано використання, як універсального, критерію інтересу, який при визначенні приналежності норми до публічного чи приватного права, враховує переважаючий інтерес – публічний (суспільний) або приватний.

У статті підкреслюється, що з огляду на сучасний розвиток правових систем норми публічного та приватного права дуже часто перетинаються та взаємопроникають. У результаті було зроблено висновок, що наявний на сьогодні більш умовний поділ є достатнім та корисним для праворозуміння та правозатсосування, а також потрібен для зручної систематизації та використання правових норм і визначення домінуючого інтересу.

Форми реалізації соціальних прав

Олена Лисенко — ср, 06 тра 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено природі та формам реалізації соціальних прав. Наголошено, що природа соціальних прав є відмінною від прав першого покоління — громадянських і політичних. Звернено увагу, що не всі держави визнають соціальні права як права людини, що можуть бути захищені в суді, а отже, не фіксують їх у текстах конституцій. Водночас це не впливає на ефективність їхньої реалізації в європейських державах, на досвіді яких ґрунтувалося дослідження. Проаналізована практика органів конституційного контролю в захисті соціальних прав.

Зроблено висновок, що фіксація соціальних прав на конституційному рівні надає їм гарантії захисту: їх не можна скасовувати та звужувати гарантований конституцією зміст. Водночас соціальні пільги, допомоги, компенсації, інші види виплат і послуг є лише формами реалізації соціальних прав і законодавець має дискрецію в регулюванні соціального захисту осіб. Ще раз акцентовано, що всі права людини є рівнозначними та лише в сукупності можуть забезпечити життя, що відповідає природі людської гідності. Встановлено, що окремі категорії громадян в Україні, а саме військовослужбовці та чорнобильці, користуються посиленим захистом з боку держави, оскільки їхній соціальний захист ґрунтується на засадничих положеннях Конституції України. Відтак надані їм соціальні гарантії не підлягають звуженню.

Конституційний суд та його роль у вирішенні проблеми законодавчого упущення

Ігор Бишевський — ср, 06 тра 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено висвітленню проблеми законодавчого упущення та дослідженню того, як конституційні суди можуть її вирішувати.

Передовсім розглянуто поняття Конституції. На підставі проаналізованих теорій автор доходить висновку, що Конституція — це не просто збірник правил, а акт, що є задокументованим втіленням волі народу стосовно організації держави та державної влади, який насамперед спрямований на те, щоб органи влади пам’ятали, для чого вони існують.

Досліджено природу конституційної юрисдикції з метою з’ясувати роль конституційних судів у захисті Основного Закону держави. Наголошено, що конституційний суд — це охоронець не лише Конституції, але й усіх цінностей та принципів, що стоять за нею. З цього випливає логічний висновок, що одним з основних завдань конституційного суду є скерування діяльності органів державної влади на втілення цих цінностей та принципів у життя.

З огляду на неконституційність законодавчого упущення проаналізовано рішення певних конституційних судів, на підставі чого зроблено висновок, що найефективнішим вирішенням цієї проблеми є доповнення норми або ж заповнення прогалини. Висновки підкріплено доктриною. Автор стоїть на позиції, що звичайне зобов’язання парламенту врегулювати відповідну проблему без певних додаткових дій з боку конституційного суду не буде ефективним засобом правового захисту для особи-скаржника, адже парламент, зважаючи на свою дискрецію у визначенні моменту правового регулювання, може відкласти відповідне питання на невизначений термін, що призведе до порушення принципу розумності строків.

Зазначені дії конституційних судів розглянуто щодо дотримання принципу розподілу влади. Автор доходить до розуміння конституційного суду як спеціально уповноваженої четвертої гілки влади, дії якої спрямовані не на конфлікт із політичними органами, а на поглиблення розподілу влади в державі, а отже й на посилення в ній гарантій прав людини.

Міжнародні та національні інструменти колізійного регулювання міжнародних контрактів

Любов Володимирівна Логуш — пт, 01 тра 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню проблем застосування сучасних колізійних норм у міжнародних контрактах у випадках неоднакового тлумачення положень міжнародних контрактів. Незважаючи на процеси уніфікації та гармонізації національних законодавств, а також визначні доробки Інституту з уніфікації міжнародного приватного права, Комісії ООН з права міжнародної торгівлі, інших міжнародних організацій, продовжують виникати спірні питання вибору права, що підлягає застосуванню до міжнародного контракту. Міжнародні інструменти колізійного регулювання міжнародних контрактів забезпечують передбачуваність, зменшують правові ризики та сприяють уніфікації приватного права, тоді як національне законодавство встановлює конкретні колізійні прив’язки для застосування у межах юрисдикції. Поєднання міжнародних та національних інструментів колізійного регулювання забезпечує комплексний підхід до врегулювання колізій у міжнародних контрактах.