Контрасигнація актів президента членами уряду: український досвід через призму сучасних теорії та практики

Анотація

У низці принципових моментів закріплення інституту контрасигнатури в Конституції України не відповідає критеріям організації державної влади у змішаній республіці й настільки фрагментарне, що уможливлює його умисне законодавче спотворення. Конституція України не встановлює ні вимоги скріплення підписами членів Кабінету Міністрів України відповідних актів Президента України як умови набрання ними чинності, ні права Прем’єр-міністра України і профільного міністра на відмову в контрасигнації. Окремою серйозною проблемою є визначення в Основному Законі України об’єкта контрасигнації. Беручи до уваги те засадниче положення, що в змішаній республіці об’єктом контрасигнації повинні бути акти президента, реалізацію яких забезпечує уряд, очевидно, що визначене Конституцією України коло актів Президента України, які скріплюють підписами Прем’єр-міністр України та профільний міністр, безпідставно звужене.

Проблеми, якими позначені регламентація інституту контрасигнатури в Конституції України та практика реалізації відповідних конституційних положень, зумовлюють потребу дослідити теоретичні засади та сучасну практику контрасигнації актів президента членами уряду, з’ясувати сенс і цілі контрасигнації актів президента залежно від прийнятої форми правління, проаналізувати усталені риси конституційного закріплення інституту контрасигнатури в сучасних республіках, визначити критерій вибору кола актів президента, що потребують контрасигнації у змішаній республіці.

Методологічну основу дослідження становить низка загальнонаукових і спеціально-юридичних методів, застосованих з урахуванням особливостей змішаної республіканської форми правління та українського конституційного контексту.

У роботі використано діалектичний метод для з’ясування генези інституту контрасигнатури ‒ від середньовічної європейської практики до його трансформації в умовах парламентарної і змішаної республік. Системний підхід дав змогу розглянути контрасигнацію актів Президента України як елемент системи стримувань і противаг у взаємовідносинах Президента України та Кабінету Міністрів України. За допомогою юридико-догматичного методу здійснено тлумачення конституційних норм, зокрема положень ч. 4 ст. 106 Конституції України, а також виявлено прогалини й доктринальні помилки в конституційному закріпленні інституту контрасигнатури.

Формально-юридичний аналіз застосовано для дослідження чинного конституційного законодавства в частині визначення правової природи, обсягу та наслідків контрасигнації актів Президента України. Це дало змогу оцінити практику контрасигнації актів Президента України, визначити спричинені її вадами ризики.

Порівняльно-правовий метод використано з метою зіставлення української конституційної моделі інституту контрасигнатури з відповідним досвідом інших європейських держав. Це дозволило визначити особливості контрасигнації актів президента в парламентарних та змішаних республіках, а також оцінити відповідність закріплення в Конституції України інституту контрасигнатури загальноєвропейським конституційним стандартам.

У дослідженні також застосовано історико-правовий метод для аналізу еволюції інституту контрасигнатури та з’ясування його первинного функціонального призначення.

Використання згаданих методів дало змогу сформулювати пропозиції щодо вдосконалення конституційного регулювання процедури контрасигнації актів Президента України.

Аргументовано, що принциповими моментами перегляду ч. 4 ст. 106 Конституції України повинні бути закріплення вимоги підписання актів Президента України Прем’єр-міністром України та профільним міністром як умови набрання цими актами чинності, безпосередня конституційна фіксація права членів Кабінету Міністрів України на вмотивовану відмову від контрасигнації актів Президента України та розширення об’єкта контрасигнації відповідно до прийнятого в змішаній республіці критерію.

Наукове значення дослідження полягає в переосмисленні правової природи інституту контрасигнатури в умовах змішаної республіканської форми правління та уточненні його місця в системі стримувань і противаг. Робота поглиблює розуміння контрасигнатури як інструменту взаємодії та співвідповідальності Президента України і Кабінету Міністрів України, спростовує поширені формально-технічні трактування інституту контрасигнатури та обґрунтовує необхідність його системного конституційного врегулювання. Сформульовані в роботі висновки і пропозиції можуть бути використані в подальших дослідженнях проблем контрасигнації актів Президента України членами Кабінету Міністрів України.